Олексій: День, коли "нормальне" померло

Вранці 24 лютого 2022 року мій брат прийшов до мене і прорізав тишу єдиним, спустошливим реченням:

У ту мить усе, що я розумів про нормальне життя, зникло. Моя сім’я і я жили в Ірпені, буквально за два кілометри від Бучі. До вечора ми похапцем запакували одяг і документи у валізи та втекли на захід України, до родичів у Чернівці.

Але в ніч на 25 лютого я зрозумів, наскільки марною була наша втеча. Повітряна тривога—перша в моєму житті—пронизала темряву. Її пронизливий звук рвав нерви, змушуючи прийняти гірку правду: від ракет не сховаєшся.

Ми з дружиною судомно хапали найважливіші документи, руки тремтіли, серця гупали в грудях від страху, що будь-якої миті небо може розірвати вибух.

Ми прибули до Чернівців лише того ранку, не маючи уявлення, де знайти безпечне місце. Все ще тремтячи від жаху, ми пробралися до підвалу будівлі й сховалися там, чекаючи, поки сирена затихне.

На світанку наступного дня мій брат і я вирушили на пошуки справжнього бомбосховища. Я досі не можу забути той перший сигнал тривоги. Він оголив мою безпорадність, показавши світ, якого я ніколи не думав, що стану частиною.