Чому я в Україні?

Лекція, з якої все почалося (2014)

Уявіть собі: 2014 рік, я сиджу на похмурій університетській лекції про політичні ідеології (спробуйте вимовити це тричі без позіхання), коли мій ноутбук—той самий, з яким, чесно кажучи, я *точно* не мав би возитися під час заняття—раптом починає дрижати, мов відбійний молоток на Вімблдонському корті. На екрані вискакує гучний заголовок: «Росія вторгається в Крим!» Зі знаками оклику і всім, що належить. Уся аудиторія нахиляється вперед, витріщивши очі, немов жаби на розпеченій сковорідці.

​

Мій професор одразу перетворюється на такого собі Дон Черрі з «Coach’s Corner», починає активно жестикулювати (буквально) і заявляє, що відбувається політичний, соціальний та культурний колапс епічних масштабів. А я тим часом—звичайний другокурсник, який думав, що найстрашніше у цьому семестрі буде, коли в їдальні закінчаться ледь теплі чипси. Натомість отримую масштабний ляпас від реального світу геополітики. Я навіть пишу курсову роботу про цей наростаючий конфлікт, з посиланнями, зносками і розпачливими нотатками «Що, чорт забирай, тут коїться?» на полях. Здобуваю оцінку «B+», що в студентському розумінні означає «ще трохи, і було б відмінно», і виходжу з аудиторії з однією ключовою цитатою, яку казав мій професор:

​

"Серед усіх *-ізмів* у світі, кожен має свої переваги й недоліки, окрім націоналізму. Оце, друже, справжня нісенітниця." — д-р Девід Койзіс

 

Ну гаразд, можливо, це не *дослівна* цитата, а моя трохи зухвала інтерпретація. Але суть лишається: у своїй книжці *Political Visions and Illusions (2003)* він чітко показує, як націоналізм несе в собі суцільну шкоду. До речі, досі дивуюся, що її ще не переклали українською. Серйозно, невже ніхто не спромігся це виправити?

 

Як би там не було, тоді я просто закинув цю його думку кудись у підсвідомість, ніби піцу, що лишилася зі вчорашньої вечері. Вона буде смачна, якщо підігріти, але не стане головною стравою. Україна з’являлася та зникала в заголовках новин, гублячись поміж яскравіших історій про дивакуваті вбрання зірок чи котів, що грають на піаніно в YouTube. Головний меседж тоді був такий: Росія фактично захопила затишний порт у Криму, а решта світу знизала плечима. Я ж на додачу вивчив трохи кирилиці—рівно настільки, аби запитати дорогу та замовити пива—і казав собі, що колись поїду на Балкани або й в Україну.

​

Від Гонконгу до лікарняних коридорів

А потім настав 2019 рік. Половина світу вирішила, що парасолі—це не тільки від дощу, і почала розмахувати ними як прапорами під час протестів у Гонконгу. Моя сім’я саме звідти, тож усе відчувалося дуже особисто. Континентальний Китай розправив м’язи й прокричав: «Ви китайці, отже належите нам!» — ідея настільки ж приваблива, як оса, що лізе у ваші штанини. Протести завершилися арештами й загальним пригніченням, а світова аудиторія побіжно глянула одним оком та переключила канал, щоб дізнатися, хто ж вибув із «Танців із зірками».  

Звучить знайомо? Україна могла б подати позов про порушення авторських прав, адже риторика «ти належиш нам» іде наче слово в слово з російського сценарію.

 

Приблизно тоді я й вирішив змінити фах—бо якщо я вже маю вставати вранці, то краще допомагати людям, а не перекладати юридичні документи. Я перекваліфікувався на медичну спеціальність. А потім, бац, настав 2020-й, і світ підхопив пандемію, ніби нежить десь на рибному ринку. Мій горизонт звузився до лікарняних коридорів, безкінечного писку апаратів штучної вентиляції легенів і тієї сірості, за яку радянські готелі брали б додаткову плату.

 

Коли ж пандемія зрештою почала відступати (як і моя лінія волосся, якщо вірити друзям), я знову озирнувся на світові новини і—о, сюрприз!—Росія встигла зробити набагато більше, ніж просто «віджати» півострів. 2022-го вона розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, а планета відповіла колективним знизуванням плечима та кількома обуреними пресконференціями. Тим часом дехто обговорював, як Вілл Сміт дав ляпаса Крісу Року, бавився в Wordle або качався під Кейт Буш зі «Stranger Things». А от реальні люди в Україні змушені були ховатися по сховищах.

 

Зізнаюся: поки Україна палала, я безтурботно мандрував англійською глибинкою. Почуття провини гризло мене, мов голодний тхір у пісочниці. Я згадав ті українські літери, які вчив, професорову тираду про шкідливість націоналізму та кадри з протестів у Гонконгу. І подумав: «Чи не я найбільший дурень на світі, раз просто спостерігаю зі сторони?»

 

Різке прозріння в Ліверпулі (2024)

Швидкий стрибок у майбутнє—ми в 2024-му. Я у Ліверпулі, займаюся, як не дивно, лікарською конференцією для асоційованих спеціалістів (бо, схоже, я не можу зупинитися, доки не назбираю цілу колекцію професій). Десь поміж презентаціями про найновіші стетоскопи мій телефон починає зловісно блимати. З’ясовується, що через політичні перестановки у Штатах, Канаді, Німеччині, Франції, а тепер і в Грузії, світ буквально жадає ще одного грандіозного колапсу. Якийсь доглянутий коментатор на телебаченні бурчить щось про ймовірність глобальної війни. Чудово.

 

Планета балансує на межі, тож я вирішую: або зараз, або ніколи. Можливо, це останній мій шанс побачити Україну, поки хтось не натиснув велику червону кнопку і не перетворив усе на вирву. Тож я роблю декілька дзвінків, трохи шпигунської розвідки—і ось уже я по коліна в густому українському багні, блукаючи зруйнованими війною дорогами. Роблю... ну, назвемо це «певними речами».

 

Чому війна в Україні важить більше, ніж вам здається

І саме тут ми переходимо до фоторепортажу, який ви зараз переглядаєте (якщо все ще читаєте, звісно—якщо ні, можете повернутися до відео з котами). Це моя спроба показати, як виглядає життя в Україні, коли світ завис на вістрі ножа.

 

І ні, справа не тільки в моєму адреналіновому туризмі. Йдеться про розуміння, що війна в одному куточку планети не лишається суто «місцевою» проблемою. Ми живемо в надзвичайно взаємопов’язаному світі. Коли бомбардують Україну, ваші ціни на продукти, ваші рахунки за електроенергію, ваші перспективи на ринку праці—усе це відчуває відлуння. Тут ідеться про звичайних людей, які борються за право самим обирати своє майбутнє, а не слухати байки про те, що вони «належать» комусь більшому.

 

Сувора реальність (і чому я тут)

Стою я в Україні—із сарказмом напоготові—і бачу на власні очі, що війна не схожа на акуратні заголовки. Тут холодно, брудно, боляче, але водночас пробивається іскра надії крізь усю цю темряву. Коли мене питають: «Навіщо ти тут?»—я відповідаю просто: я краще зроблю бодай щось, ніж байдикуватиму з високо піднятою головою, поки цілу націю втоптують у землю.

 

Бо якщо мій професор у чомусь мав рацію, то в тому, що націоналізм—суцільна маячня. Оте «Ви наші за народженням»—той самий дурний принцип, що перевернув Гонконг догори дриґом. Та сама маячня, що розриває сім’ї, регіони й цілі країни. І лишається лише нам визнати: досить терпіти цю нісенітницю.

 

Діємо (й витрачаємо гроші) правильно

Отож так, я тут, намагаючись робити хоч щось корисне у місцях, де лунають вибухи. Не заради нагород чи урочистої зустрічі, а через моральний вибір. Якщо ви теж хочете допомогти—втомилися читати заголовки й почуватися безпомічними—ось варіанти. Пожертвуйте кілька фунтів чи гривень у надійний благодійний фонд (або, ось моя безсоромна реклама—придбайте мій фотоальбом для журнального столика; усі гроші йдуть безпосередньо на допомогу на місцях). Поширюйте інформацію, діліться історіями, об’єднуйте друзів.

 

Бо без звичайних людей—таких як ви—нічого не зміниться. Бездіяльність—це теж вибір, просто геть невдалий.

 

Сувора правда

На цій стадії, мабуть, очікуєте чергового жарту про те, як я сам-один намагаюся здолати російську військову машину за допомогою сарказму й каністри дизелю. Але вже не смішно. Це надзвичайно серйозно. Люди тут—це не просто статистика у звітах, а матері, батьки, діти й сусіди, які просто хочуть жити без страху.

 

Можливо, колись у підручниках писатимуть: "А пам’ятаєте, як більшість сиділа склавши руки, поки одна країна боролася за своє існування?"  Якщо ви дочитали до цього місця, можливо, ви не будете в тій більшості. Можливо, саме ви зрозумієте, що війна в Україні—це частина більшої історії, яка впливає на всіх нас.

 

І так, мої черевики нині щедро вкриті товстим шаром українського багна від безкінечних мандрівок зруйнованими стежками—але це та плата, яку я готовий віддати, аби бути поруч із тими, хто переживає найтемніші часи свого життя. Коли світ хитається над проваллям, не можна просто стояти й чекати—треба діяти.

 

Якщо ви досі тут і хочете побачити світлини, що підтверджують цю божевільну реальність, гортайте далі. Якщо ж вам простіше заплющити очі, тоді не кажіть потім, що ніхто не попереджав, коли наслідки постукають у ваші двері.